УКРАИНСКАЯ ПОЛИТИКА СЕГОДНЯ

Re: УКРАИНСКАЯ ПОЛИТИКА СЕГОДНЯ

Сообщение Олег Гуцуляк 19 мар 2018, 10:55

(c) Тарас Стецьків

Основні тези мого виступу на панельній дискусії в рамках міжнародного форуму "Україна- Європа", що пройшов у м. Жешув 13-14 березня:
Основна проблема моделі євроінтеграції України полягає в тому, що українське суспільство чітко прагне членства в ЄС і українська політ еліта, принаймі декларує те саме, а ЄС не готовий пообіцяти навіть перспективи членства.
Нам пропонують покроково виконувати Угоду про асоціацію (і це звичайно треба робити) але членства надавати не хочуть.
Те саме з членством в НАТО.

Максимум, що ЄС визнає- це європейські прагнення України і статус аспіранта щодо НАТО.
Причини нам відомі: тиск Росії і внутрішня трансформація самого ЄС та невизначеність його майбутнього.
Проте така ситуація сильно демотивує українське суспільство здійснювати роботу по впровадженню західних стандартів.
Це також не мотивує українську політичну еліту відмовитись від корупційних схем і перейти до нових правил здійснення політики і бізнесу.

Коли Захід говорить Україні, що головна проблема її євроінтеграції- це корупція він не розуміє, що боротьба з корупцією і євроінтеграція- це не два різні завдання, які стоять перед Україною.
Це два аспекти одного і того ж завдання.

Якщо Захід не дасть твердих гарантій Україні (суспільству і еліті), що він прийме її в ЄС і НАТО за умови досягнення певних стандартів і виконання певних завдань- то він не дасть достатнього стимулу і мотивації ні на зміни ні на боротьбу з корупцією.
А самотужки завдання боротьби з корупцією Україна не в змозі вирішити через тотальну корумпованість влади, бізнесу і поширену побутову корупцію в суспільстві.
Перспектива членства потрібна сьогодні Україні для вирішення головного завдання- побудови сучасної ефективної європейської держави.
Повстання сильної української держави означає смерть російського імперського проекту в його нинішньому вигляді і усунення російської загрози.

А це є спільним інтересом Украіни, Європи та світу.
All this has happened before. All this will happen again - Всё это было прежде, и повторится вновь.
So Say We All - И Это Наше Слово.
Pro Aris et Focis : За алтари и очаги!
http://falangeoriental.blogspot.com
Аватара пользователя
Олег Гуцуляк

 
Сообщений: 4681
Зарегистрирован: 31 окт 2009, 01:22
Откуда: Ивано-Франковск, Галиция, Украина

Re: УКРАИНСКАЯ ПОЛИТИКА СЕГОДНЯ

Сообщение Александр Волынский 19 мар 2018, 22:49

Украина это не Болгария и не Румыния. Слишком большие вложения при минимальных гарантиях успеха. Украину сдадут России, только Путин тоже не хочет вложений при минимуме гарантий. В конечном счете, разнузданное воровство во власти пошло даже на пользу украинской независимости.
אור לגויים свет народам
Аватара пользователя
Александр Волынский

 
Сообщений: 9301
Зарегистрирован: 30 мар 2010, 22:06
Откуда: Афула, долина Армагеддона, Израиль

Re: УКРАИНСКАЯ ПОЛИТИКА СЕГОДНЯ

Сообщение Олег Гуцуляк 21 мар 2018, 10:52

Сергей Войтенко1
Диалектика зрады: гниение изнутри
Пять главных черт зрадофилии в Украине. По мнению автора


На критические высказывания о «зраде», а это у нас уже что-то вроде национальной ценности, часто можно услышать — а как же Майдан? Разве Майдан не «зрада»? Как на святое посягаешь? Хороший вопрос. Как раз на его примере можно прояснить — и что такое «зрада», и чем она отличается от реального протеста.

Подумаем логически: что изменилось с 2014 года? Лидеры те же? Те же. Враги те же? И они те же. Цели те же? Тоже да. Всё то же. Так откуда же появляется дух зрады? Вопрос этот не столь прост, и для ответа на него не обойтись без некоторых подходов из сферы культурной антропологии и социальной психологии.

Софистика
Итак, представим гипотетического зрадофила на Майдане, зимой 2014-го. Сразу спросим: назвал бы он «зрадниками» и «барыгами» Путина с Януковичем? Разумеется, нет. Янукович или Путин никого не предавали. Они просто враги. Называть их «зрадниками» было бы настолько неправильно, что даже мозг зрадофила не вынес бы подобного насилия над логикой. «Зрада» — это борьба со своими.

«Зрадофил на Майдане» ставил бы вопросы прямо и бескомпромиссно.

Почему свержение Януковича не закончено «за несколько часов»?
Почему протестующие сидят в палатках, а не размещены в пятизвёздочных отелях?
Почему они вынуждены пить кофе из термоса, а не Chateau Lafite Rothschild урожая 1976 года, и из бокалов?
Неужели народные герои не заслужили Chateau Lafite? Зрадофил непревзойдён в изыскании самых софистических вопросов. И это явление не слишком новое. Например, немцы, познакомившись с большевизмом, категорически запрещали своим солдатам вступать в дискуссии с «русскими». «Русскими» в то время называли всех носителей этой заразы, в том числе и рождённых на берегах Днепра. «Русские» — это мастера диалектики (я бы сказал — софистики), и спорить с ними опасно для душевного здоровья и логического мышления.

Пил ли Chateau Lafite Rothschild тот же Яценюк? Весьма вероятно. Так почему на Майдане обсуждали Януковича и европейский выбор, а не высшую справедливость: достойны ли вожди Майдана своих героев? Вот что интересовало бы «зрадофила». Не с «Беркутом» бы он боролся, а за чистоту рядов. А «беркутовцы», как сказала бы народная героиня Надя, это «вполне самостоятельные люди», с которыми «можно договориться».

И если бы Майдан забыл про европейский выбор, забыл про режим Януковича и превратился бы в междоусобное побоище, где группы зрадофилов со своими атаманчиками и атаманками устроили безобразную драку под объективами «Громадского» и «Russia Today» — вот это и был бы настоящий Майдан зрадофилов! Всё было бы заснято по самым строгим стандартам Би-Би-Си и показано всему миру вместе с сочинской Олимпиадой.

Нулевое доверие
Мудрые западные социологи нашли простой и крайне надёжный индикатор, характеризующий атмосферу в обществе. Это так называемый индекс взаимного доверия (interpersonal trust). Чтобы его измерить, проводят опрос, где респондентов просят ответить: «считаете ли вы, что большинству людей можно доверять?»

Результаты подобных измерений оказались очень культуро-специфичны. Наивысший индекс доверия оказался у народов Северной Европы. В странах Африки и Южной Америки этот показатель падает до ничтожных величин. В этих обществах полагают, что люди не заслуживают никакого доверия. Интересно, что среди населения развитых стран в большей степени склонны к доверию люди богатые, образованные и религиозные. Каждый из этих признаков по отдельности положительно коррелирует с уровнем доверия.

Нетрудно догадаться, что в Украине индекс доверия невысок. Что-то около 24% — на уровне Бангладеш, России и Пакистана. Не знаю всех технических деталей опрашивания, но, по-моему, в реальности у нас он должен быть даже ниже. Существенно ниже.

Отсутствие доверия в обществе блокирует способность людей к совместному действию. Попробуйте договориться в обычном украинском подъезде о каком-нибудь общеполезном деле по дому. Попробуйте «поднять» на что-либо село. Если это не коррупционная продажа какого-нибудь рекреационного леса, где всем «заплочено», то будет много противоположных мнений и яркого скептицизма. И только.

Нетрудно заметить связь между недоверием в обществе и уровнем коррупции. «Чего можно ждать от всех этих падлюк, которые меня окружают?» — думает наш человек. Нужно урвать от них, пока не урвали от меня. Попал к кормушке — подтягивай родню на хлебное место. Доверяй только куму. Родычайся с начальством.

Зрадофил принципиально смотрит на общество исподлобья и ищет в действиях окружающих понятные для себя мотивы. Растёт политический пессимизм, подозрительность и… правильно, поиск «зрады».

Поэтому, когда мы слышим в результатах очередного соцопроса о доверии институтам, что «украинцы не доверяют» (президенту, парламенту, армии, СБУ, детским садам, ЖЭКам, спортклубам…) следует помнить, что украинцы никому не доверяют.

Если бы недоверие к институтам, например, к Верховной Раде, имело под собой реальные основания — народ бы не голосовал раз за разом, десятилетие за десятилетием, за одних и тех же людей. И при этом в массовых количествах являлся на избирательные участки.

Рустикальный пессимизм
Есть ещё один интересный социологический индикатор — так называемый уровень счастья. В данном случае социологи определяют, какая часть населения чувствует себя счастливой. Украина постоянно бьёт антирекорды в таких опросах. По последним данным, несчастливее украинцев чувствуют себя только в Йемене, Сирии и в Венесуэле.

Налицо очевидная социально-психологическая неадекватность. С объективной точки зрения, действительно, с Канадой и Финляндией нам в счастье не тягаться. Но чувствовать себя «такими же несчастными», как люди, которые семь лет сидят под бомбами, отведали зарина и кассетных бомб, видели своими глазами отрезание голов на площади?.. Соотечественники, вы в своём уме?

Причина здесь видится вот в чём. Украина — это сельская страна, и наше общество — это сельское общество. Село мы уважаем и чтим. Мы все родом из села. Мы все горожане в первом-втором поколении. Помимо прочего, рустикализм (сельскость) нашего общества — это распространённость нашего бытового язычества.

Поясним. Американец на вопрос «Как дела?» (How are you?) обязательно ответит «Прекрасно!» (Fine!) Отвечать иначе невежливо и чревато. Ты же не лузер? Для человека протестантской культуры быть «лузером» — это быть человеком падшим, лишённым благодати. Лишённым по своей вине и воле.

Не так в Украине. Автору доводилось слышать, как пожилая женщина в селе делала замечание приехавшей из города молодёжи — не надо так веселиться, нехорошо, примета плохая. «Пороблять». «Наврочать». Для своей же безопасности следует быть мрачным и недовольным жизнью. Или по крайней мере казаться таковым. Невежливо у нас быть весёлым и оптимистичным.

Излишне подчёркивать, что образы успешных политиков у нас и у тех же американцев противоположны диаметрально.

Украинец не просто не хочет казаться довольным. Он никогда не отвечает за свои проблемы (их «поробили», «наврочили»). Он слишком вжился в роль обиженного. Этой осенью автору довелось быть свидетелем самой настоящей дискуссии между священником и прихожанами, которая разыгралась прямо на Литургии (!), во время проповеди. Проповедь была о благодарности (Лк. 17:12-19). Священник в качестве примера неосторожно упомянул о повышении пенсий. Народ не понял — а чего это быть благодарным «за эти копейки»? Ну не забрали же, а дали! — убеждал батюшка. И не Гройсману быть благодарным, а Богу. Эти аргументы понимания у прихожан не добавили. «Маловато будет! Ма-ло-ва-то!» — твердил народ.

Закралась мысль, что будь среди 10 евангельских исцелённых наши люди, они бы не только не поблагодарили Христа, но и выдвинули бы какие-нибудь претензии. Похоже, в нашей культуре в принципе нет такой добродетели как благодарность. Ибо нет такого блага, которого бы каждый из нас не считал себя достойным. И не просто достойным, а прямо-таки несправедливо обделённым, обойдённым. Неблагодарность и недовольство жизнью. Гремучая смесь. Озлобленный пессимист по культуре и коллективному сознанию. Зрадофил.

Инфантилизм
Не так давно появилась у нас мода натягивать на наших политических лидеров образ Черчилля. Как только мода на Ли Куан Ю прошла, сразу появилась мода на Черчилля. «Черчилль не отдыхал на Мальдивах!» — грустит известный зрадофил. Да, досадно. Но напомним, что сделал сэр Уинстон сразу же, как стал премьер-министром. 13 мая 1940 года он выдал нации речь, где прямо заявил, что (цитирую) ему «нечего предложить народу кроме крови, тяжёлого труда, слёз и пота» (I have nothing to offer but blood, toil, tears and sweat).

Вот так прямо и заявил, можете проверить. Открытым текстом заявил! И не обманул!

Помимо этого, Черчилль был по украинским понятиям самым настоящим «олигархом» и «барыгой» — из рода герцогов Мальборо по отцу, внуком американского финансового туза Леонарда Джерома по матери. Так и вошёл в историю — с дорогущей гаванской сигарой и бокалом французского коньяка в руке. Не исключено, что ими он и вдохновлялся, когда писал речь с обещаниями крови и пота для своей нации.

Стенающему об отсутствии в Украине своего «Черчилля» зрадофилу следовало бы подойти к зеркалу, перечитать речь «Blood, toil, tears, and sweat» и честно ответить себе на вопрос — а я бы за него проголосовал?

Конечно же, нет. Нам нужна победа за «несколько часов», мир, европейские зарплаты и пенсии. И копеечная коммуналка «с украинским газом». Тоже сейчас и немедленно.

Что было не так с англичанами? Наверное, англичане умели соотносить желаемое и возможное. А главное — понимали невыученную зрадофилами школьную истину: «пятёрка» нужна тебе, а не учителю.

Поясним на примере. Во время Азиатского финансового кризиса 1997 года в Таиланде люди собрали две тонны золота (!) чтобы поддержать свою падающую валюту. Сразу замечу, Таиланд — королевство. Как живёт местный король (тогдашний наследный принц), где он отдыхает и что вытворяет — это притча мирового масштаба. Гуглите. Скажем так, Мальдивы — это для него слишком мелко. Таиландцы об этом не знали? Насколько мне известно, они вообще не задавали такого вопроса. Связи не видели. Потому как стабильный бат нужен был им самим, они золото не для короля собирали.

Для автора настоящим прозрением стали события конца 2016 года, когда украинское правительство объявило о национализации ПриватБанка. Тысячи людей, называющие себя патриотами, ломанулись… нет, не сдавать золото. Косяки зрадофилов потянулись в кассы снимать вклады и разрывать депозиты. Зачем? Кто-то очередной раз понял, что своя рубаха ближе к телу (см. выше о нулевом доверии). А кто-то прямо говорил — хочу сделать гадость «Пете».

Казалось бы, какая демонстрация патриотизма может быть приятнее: положить лишние деньги на депозит под повышенный тогда для обуздания паники процент! И стране плечо подставил, и сам внакладе не остался. Но нет. У зрадофила иная психология. Сломаю себе ногу — пусть мама помучается.

В зрадофильском сознании всё это доведено до абсолюта. Если гитлеровцы бомбят Лондон (зрада, аж сльози течуть), то кто виноват в этом? Гитлер? Как бы не так. Черчилль виноват. Да-да, именно так: бомбят немцы, а виноват Черчилль.

Если бы зрадофилы наличествовали в Англии во время Черчилля, они бы не проявляли «холодную английскую ярость», наращивая выпуск истребителей и роя окопы на берегу Ла-Манша. Они бы разбили палаточный лагерь на Даунинг-стрит и потребовали у Черчилля ответ — где «самые современные» истребители? Почему не защитили Ковентри? Почему немецкие подводники топят британские суда сотнями?

Как правильно сражаться с гитлеровскими подводниками и бомбардировщиками? Верно — нужно сделать гадость Черчиллю. Это был бы твёрдый шаг к победе! Не грех было бы взять у Гитлера оружие, чтобы разнести по кирпичам Вестминстерский дворец с Палатой лордов. Абсурд? А не абсурд ли то, что происходит в Украине?

Савченко ведь именно это и пыталась сделать — взять оружие у Путина, чтобы бороться с Путиным путём обстрела… украинской Верховной Рады. Российскими минами. Ну не на выборах же через год менять Раду, правда? Нет, только обстрелами. А потом мы всё равно выберем тех же самых депутатов (см. ниже).

Похоже на бунт инфантильного подростка против родителей. Вот только избранные органы власти — это не родители. И Путин — не дедушка.

Таки да, популизм
На Западе популизм рационален. Политик-популист обещает (и часто выполняет) то, чего хотят его избиратели. Хотят низких налогов. Снижает. Хотят меньше иммигрантов. Ужесточает порядок въезда. Западный популист наступает на интересы одних, чтобы угодить своему электорату. А если электорат сам не знает, что ему нужно — то как ему угодить? Здесь выходит на сцену популист украинский.

Чего хотят зрадофилы? Ну, как сказать… Очень много чего. Хотят радикальных реформ медицины, и чтобы прогнали Супрун. 1000 «оплотов» в войска немедленно и низких налогов. Борьбы с вражеской пропагандой и доступа к Вконтактам. Чтобы «стреляли за коррупцию» и чтобы кум мог «порешать». Много чего ещё.

Зрадофил противоречив как затурканная Галина из известного анекдота. Невыполнение невыполнимых обещаний рождает зраду. И требует политиков специфического пошиба. Украинский политик-популист всегда выступает за всё хорошее и против всего плохого. Политическую программу для него ваяют на коленке нанятые политтехнологи. Он её даже не читает. И его избиратели её не читают. Они любят ушами, как чебурашки.

С 1990 года у нас проводятся свободные выборы. Лишь один президент из пяти был в должности два срока. Избиратель как перчатки меняет президентов, но голосует за одних и тех же депутатов. И даже мысли не имеет о моральной ответственности за свой выбор. Украинский избиратель-зрадофил ходит голосовать, как светловолосая старшеклассница в мини-юбке ходит в негритянские трущобы. За чистой романтикой. И с аналогичным результатом. Ходит раз за разом, и всё ещё уверен в своей моральной цнотливости. Не виноватая я, они в Раду сами пришли! Миномётами их! И добивать уральским «калашниковым»!

Вот такие черты национального характера составляют, по мнению автора, риски развития зрадофилии в Украине. Со всеми вытекающими из них последствиями.

Ещё в 2015-м один блогер заметил, что поговорка «рыба гниёт с головы» переводится у нас не совсем верно. Точнее, совсем не верно. Это латинское выражение из «Симпозиона» Плутарха звучит как «Piscis primum a capite foetat» — «Рыба воняет с головы». Именно воняет, а не гниёт. Воняет через жабры. А гнить начинает во внутренностях, в брюхе, откуда и исходит запах. Даже не поверил сразу. Посмотрел в Lingvo. Да, всё верно — так и есть, «foeteo» — издавать зловоние! Гений Плутарха понимал особенности социальной механики исключительно чётко.

Наше коллективное сознание совершенно извратило смысл плутарховской мудрости. Извратило в понятном и выгодном для себя смысле. Народ (то есть мы) чист и безгрешен. Это плохая власть начинает гнить «с головы» и портить «сверху» девственно свежую тушку. Аж сльози течуть, как представлю себе эту душераздирающую картину.

А картина получается откровенно мрачная. Судя по частой характеристике украинцев как «селюков» российскими комментаторами, и лавинообразной поддержке «зрадофильских» настроений ольгинскими бот-сетями, московские политтехнологи наконец поняли нашу слабую сторону. И будут бить в неё сильно, насколько смогут. Помним: Украина не терпела поражений на поле боя. Все катастрофы украинской государственности — это результат внутренних раздоров, которые и открывали ворота с севера. Надо бы уже изживать рустикализм и «зраду» из национального характера.

Обидно было бы в ХХІ веке снова оказаться в Орде, и снова по своей глупости.
All this has happened before. All this will happen again - Всё это было прежде, и повторится вновь.
So Say We All - И Это Наше Слово.
Pro Aris et Focis : За алтари и очаги!
http://falangeoriental.blogspot.com
Аватара пользователя
Олег Гуцуляк

 
Сообщений: 4681
Зарегистрирован: 31 окт 2009, 01:22
Откуда: Ивано-Франковск, Галиция, Украина

Re: УКРАИНСКАЯ ПОЛИТИКА СЕГОДНЯ

Сообщение Олег Гуцуляк 06 апр 2018, 17:52

Сергій Дацюк
За яких умов у нас з'явиться еліта?

Вибори ще не скоро, а відчай щодо їх результатів ми вже переживаємо. В Україні так буває – подія ще не відбулася, а ми вже переживаємо погані результати цієї події.

У нас ще рік до президентських виборів і півтора року до парламентських. Можна було в кінці минулого року це змінити, але більшість на захотіла.

Останнім часом, вже більше року, стовідсотково діє одна нова технологія згортання розмов про вибори. Ця технологія проста – варто задати питання "А хто наступний?" І все. Розмова припиняється. Бо кого б ви не назвали, почуєте лайку нецензурними словами.

Це означає, якщо продовжувати тему моєї попередньої статті про руйнування суспільної угоди, таке – в умовах зруйнованої суспільної угоди соціальні ліфти принципово не працюють.

Тобто партії принципово не можуть бути механізмом кооптації правлячого класу, політичні лідери не можуть формуватися всередині легальних інститутів, а легітимність стає безпосередньою, тобто не може бути передовіреною ЗМІ, лідерам суспільної думки чи навіть соціальним мережам.

Можна навіть ввести громадянський принцип кооптації лідерів. Якщо новий лідер має широкий доступ на телебачення, то, скоріше за все, це "блядь і провокатор", як казав Пелевін. І лише якщо він не має широкого доступу на телебачення – має шанс стати новим громадянським лідером. Так жорстко раніше питання не стояло.

В Україні вертикальна мобільність заблокована на всіх рівнях – на рівні відбору, на рівні публічного просування, на рівні фільтрації, на рівні визнання, на рівні відкликання, на рівні покарання.

А раз вертикальної мобільності нема, то і революції майданного типу не мають сенсу – майданам немає кого виносити у владу. Потрібні інакша революція – мережева революція відбору тих, хто вміє виробляти смисли та перспективи, хто може організовувати громаду, хто має стратегічну компетенцію, хто має велику активність.

Сьогодні нові лідери з'являються у дуже вузьких колах. І про них не знає і не має знати телебачення. Їх не можуть просувати нинішні владні політики, бо вони лише зіпсують їх.

Наталя Безмен написала статтю "Пена наверху. О социальных лифтах в Украине" з відповіддю на запитання "чому нагорі опиняється усяка шваль"? Її розгорнута відповідь мені в основному подобається. Але стаття написана лише з однієї позиції – позиції громади.

Позиція громади це звичайно добре, я сам намагаюся її триматися. Але в даному випадку, коли мова йде про те, як з правлячого класу зробити еліту, позиції громади недостатньо.

Інакше кажучи, для появи еліти недостатньо соціальних ліфтів, що обслуговують процес розблокованої вертикальної мобільності, та соціальних фільтрів на дорозі цих ліфтів.

Цього недостатньо навіть не тому, що блокуванням та розблокуванням вертикальної мобільності керує в значній мірі правлячий клас. Тобто зараз в Україні соціальні ліфти пересувають вверх лише тих, хто пройшов відбір у правлячого класу, а не у народу.

І які громадянські фільтри не постав, вони будуть фільтрувати лише тих, кого вже обрав правлячий клас. І навіть якщо ми звільнимо місце нагорі для нових кадрів, ми все одно в кращому випадку зможемо відфільтрувати лише найгірших з гірших, але ми принципово не зможемо запустити в соціальні ліфти кращих.

Існує два різних підходи до розуміння демократії. Підхід популярів – рішення приймає народ, а еліта служить йому. Підхід оптиматів – рішення приймає еліта, а народ служить їй. І те, і інше працює в різних ситуаціях, які змінюються більш-менш циклічно.

В Україні сьогодні взагалі є майже все для успіху – ресурси, технології, наука, філософія, мистецтво. Немає лише еліти.

Відсутність еліти доводиться дуже легко. Еліта має бути влаштована складніше, ніж суспільство. У неї має бути більш складна мова, більші складна комунікації, більш складно організована діяльність.

Лише складність може втягувати в себе простіше і робити його складним, в цьому сенс позиції еліти. Якщо суспільство може фільтрувати правлячий клас, то це значить він влаштований так само просто, як і суспільство.

В Україні, якщо глянути на телебачення, все в правлячому класі прозоро, зрозуміло і мерзотно. Тому еліти нема. Тому правлячий клас підлягає щонайперше фільтрації.

Але мені здається, що в Україні настав період, коли зусиль громади недостатньо, щоб виробити еліту. Громада може фільтрувати претендентів на еліту, але не може творити цих претендентів.

Претендентів в еліту творять інші процеси – виховання та освіта аристократичних родів, революції та війни, конкурентна війна в бізнесі, інтриги в політиці. Але все це за умови, якщо десь є інститути, що здатні відтворювати благородні мотивації. І звичайно, якщо десь, хоч на підсвідомості, збереглася цінність благородних мотивацій, бо інакше буде домінувати уявлення, що благородними можуть бути лише лохи.

Претенденти в еліту мають виконати ще і персональні передумови – екзистенційна криза, яка призводить до висновку "ніхто крім мене", з додатковим навчанням в широкій сфері гуманітарних дисциплін, освоєнням соціальних та науково-інженерних інновацій.

Існують також умови подальшої роботи в еліті – практикування мислення та рефлексії, стратегічна робота, постійне навчання надалі (читання книжок), суперпрацездатність в комунікації та активній діяльності, здоровий спосіб життя.

Багато чому з цього неможливо навчити, але можливо навчитися. І в Україні є такі вчителі, тобто за бажання їх можна знайти.

Головна настанова для претендентів у еліту – зберегти в активній діяльності благородні мотивації не самі по собі, а з умінням переборювати маргінальні практики.

От з цим найбільша проблема в Україні.

Що таке маргінальні практики?

Маргінальні практики не слід плутати з екстремальними – вбивство, зрада, терор, збочення і т.д. Ці практики просто караються.

На маргінальні ж практики еліти в невеликих обсягах суспільство може закривати очі. Більше того, еліта має пройти випробування маргінальними практиками задля конкурентності щодо інших еліт (з вовками жити – по-вовчи вити).

Отже маргінальні практики – це війна, брехня, маніпуляція, шахрайство, крадіжки, здирництво, алкоголізм (наркоманія), розпуста.

Але навіть всі ці маргінальні практики існують в Україні на дуже примітивному рівні. Не вміє українських правлячий клас воювати, брехати, маніпулювати, шахраювати, красти, здирничати, кайфувати і навіть займатися розпустою.

В сенсі перспективи для представника правлячого класу суть полягає не лише в тому, щоб утриматися від ідентифікації себе з маргінальними практиками, але і в тому щоб не впасти в залежність від них і позбутися їх.

Зараз ці маргінальні практики у деградованої еліти, тобто у українського функціонально-правлячого класу, настільки поширені, що призвели до руйнування держави, втрати території та збідніння народу.

Оскільки ми маємо справу з домінуванням маргінальних практик у українського правлячого класу, то мусимо знати, як їх долати не тільки з боку суспільства, але і збоку правлячого класу – за їх власним усвідомленням та їх власним бажанням.

Якщо раптом хтось з правлячого класу хоче ці практики подолати, то в благородній настанові можна покластися на три принципи: 1) має бути не тільки громадська нетерпимість щодо цих практик, але і особисте переконання для претендента у еліту про їх безперспективність; 2) ці практики не мають бути публічними; 3) від них не має бути залежності (тобто має існувати реальний шанс їх позбутися).

Необорним поки що для появи еліти в Україні є те, що маргінальні практики стали публічними, більшість правлячого класу є явно залежними від них, громадська нетерпимість до них слабка, а особистого переконання про їх безперспективність у представників правлячого класу немає.

Претенденти в еліту не мають бути наївними і безгрішними. Вони мають пройти випробування маргінальними практиками – в сенсі того, що отримати досвід та виявитися здатними відмовитися від них. Це і є їх справжній екзистенційний фільтр, який більш нещадний, ніж громадська люстрація.

Якщо почитати статті багатьох експертів, то виходить так, що наша еліта має бути такими ж вівцями, як і решта суспільства, просто розумнішими і благороднішими вівцями. Але в фронтирній країні так не можна – навколо нас вовки, трохи даси слабину і з'їдять. Еліта має бути не просто вовками, вона має бути вовкодавами.

Але маргінальні практики потрібні еліті не для того, щоб вплітати їх у державну стратегію, бо такі стратегії неефективні в довгостроковій перспективі, а саме для того, щоб протистояти їм, коли їх вплітають в свої стратегії інші країни.

Для творення еліти одного лише бажання суспільства недостатньо. Примусово поставити когось в позицію еліти і проголосити гетьманом, месією чи спасителем в Україні вже пробували. Нічого хорошого з того не вийшло.

Революція Гідності багато зробила для створення української еліти. Але важливий крок має зробити правлячий клас і та частина громадськості, яка претендує на позицію еліти.

Відтак не лише з деяких відфільтрованих представників правлячого класу можна творити еліту, але і з зовсім нових претендентів, які пройшли випробування маргінальними практиками.

І ці нові претенденти мають іти в еліту тернистими і вузькими стежками.
All this has happened before. All this will happen again - Всё это было прежде, и повторится вновь.
So Say We All - И Это Наше Слово.
Pro Aris et Focis : За алтари и очаги!
http://falangeoriental.blogspot.com
Аватара пользователя
Олег Гуцуляк

 
Сообщений: 4681
Зарегистрирован: 31 окт 2009, 01:22
Откуда: Ивано-Франковск, Галиция, Украина

Пред.

Вернуться в Традиция и Политика


Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и гости: 1